Олександр Адилін - Записки вільного мандрівника

© Олександр Адилін, 2018

ISBN 978-5-4493-4525-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Одного разу під час риболовлі на річці Стир ми з напарником забрели далі, ніж зазвичай. До слова скажу, що ми рухались верх по течії, тобто в напрямку Хрінників. Відійшли ми від Луцька добрих п'ять кілометрів і перебуваючи на лоні природи у нас зародилась думка сходити в похід від рідного міста Луцьк до Хрінниківського водосховища. Вже не пам'ятаю хто сказав ті вирішальні слова, – «а давай підемо в похід по руслу Стиру до Хрінників», але вони прозвучали і це головне.

З цих слів все розпочалось. Розпочався не просто похід, а новий світогляд, нова життєва філософія, інший підхід до буденних проблем і їх вирішення.

Була п'ятниця першого осіннього місяця. І хоча – це був кінець вересня погода була літня, принаймні в день. Від звичайного закінчення робочого тижня, цей день відрізнявся тим, що з самого ранку, хоч він і був робочий йшла шалена підготовка до походу. Якщо зовсім бути точним, то підготовка йшла цілий тиждень, адже це був перший похід. Потрібно було все прорахувати, визначитись, що брати, скільки брати, скласти маршрут. Для орієнтування на місцевості і прокладання маршруту я придбав топографічну карту.

Отже, п'ятниця, всі речі зібрані, продукти закуплені, маршрут прокладено. Вперед. Ми втікаємо з роботи на півтори години раніше. Наш колега вивозить нас автомобілем до точки відправлення. І ось ми вже біля залізничного мосту, від якого розпочинається наш похід. Колега в останнє запитує чи ми не передумали іти… Ми не передумали!!!

Хотів би зауважити, що дуже багато знайомих та колег по роботі не вірили в нас, не вірили, що підемо, ось так «на легке», без наметів, спальників і таке інше. А коли їм усім стало зрозуміло, що ми налаштовані рішуче, то не вірили, що дійдемо. Особливо скептично був налаштований, колега, який нас підвозив. Він напевно і погодився на це щоб в останню мить ми передумали іти, а він би побачив як ми здались… Не здались! Пішли!

І відразу нас охопила, якась ейфорія, незрозуміла радість, відчуття свободи. Так в той момент ми були вільні, від буденних проблем, від нерозуміння знайомих, які ніяк не могли второпати куди і головне навіщо ми ідемо…

Перед нами лежала дорога. А коли стежка, і навіть час від часу не прохідні хащі та болото. Але це нас не зупиняло…

І дуже добре, що не зупинились, не повернули. Ні не тому, що ми всім довели, що ми можемо. І навіть не тому, що ми зрозуміли на, що здатні, в той момент ми збагнули, як це прекрасно подорожувати. Бачити нові місця. Мальовничі краєвиди, які є зовсім поряд. Не в Туреччині, не в Болгарії, і навіть не в Єгипті. А на рідній землі, на якій ти виріс і до них якийсь десяток кілометрів. Так є красиві місця в Туреччині, в Єгипті та в інших країнах. Але мені здається перед тим як відправлятись в мандри за кордон потрібно пізнати свою батьківщину. Ну хоча б для того щоб мати з чим порівнювати.

На вулиці був кінець вересня, і хоча було досить тепло, та темніти починало по осінньому рано. Тому перше, що ми робили у перший вечір походу – це шукали місце для ночівлі.

Тут я хотів би зауважити, що місць таких досить багато, але на жаль, на усіх ступала нога людини. А точніше я сказав би «не людини». Тому що люди після себе гори сміття не залишають. Це ми зустрічали на усьому шляху. Гори сміття. Так є ще місця де не має порожніх пляшок, пакетів, та інших відходів цивілізації, але таких місць все менше.

Мені дивна поведінка людей. Ідуть на пікнік-шашлик. Знаходять мальовниче, ще незасмічене місце. Розкладаються, сідають. Смажать м’ясо, картоплю, варять уху, п’ють горілку, співають, відпочивають. Для чого смітити. Чи це така традиція. Залишити після себе гору порожніх пляшок і іншого сміття, щоб ті хто прийде після них побачив, як вони круто відпочили. І усіма силами намагались побити їх рекорд. Вони залишили десять пляшок з горілки, а ми залишимо, двадцять. І ще підемо по сусідніх місцях назбирати пустої тари, щоб залишити двадцять п’ять. Ось тоді наш рекорд точно ніхто не поб’є. Але ж тоді через якихось п’ять-десять років не буде де сісти. Я думаю, що всі хто коли не будь прочитає ці рядки, так робити не буде. І знайомим розповість, і друзям, і дітей навчить. Що після відпочинку на природі, все що можна спалити без шкоди для довкілля, потрібно, спалити, дотримуючись при цьому правил пожежної безпеки. (І обов’язково, зачекати поки все згорить, а рештки полум’я загасити й засипати землею.) Ну а те, що не можна спалити – забрати з собою і викинути в смітник.