Остап Соколюк - Перші півні
«Проси страху. Прошу тебе, проси страху»
Іздрик «Воццек»
«Якби я знав, що там мене вб’ють, то точно не ходив би туди»
Остап Черешня
Дорога вела їх вгору і ще вище, озираючись довкола чи ніхто не чигає з хащів. Дорога вела їх, сутулячись біля гір. А гори мовчали, наче вислуховували, когось хто прийшов до них, подолавши сотні і сотні миль, сотні і сотні річок і одну велику стіну, яку досі ніхто не долав, біля якої зупиняються, щоб поплакати і повернутись назад. Небо ж було – рання весна.
Двоє вершників неквапливо їхали дорогою. Один був старшим, років за сорок, інший – ще зовсім молодий, років двадцяти.
– Знаєш, що я тобі скажу: нема у ньому нічого особливого. Зовсім не розумію, чому ним так всі захоплюються, – провадив розмову молодший.
– Бо цей автор цікавий. І розумний, – відгукувався старший, котрого звали Захаром.
– Я знаю, чому він нібито цікавий. Просто один вельможа знічев’я прочитав його і сказав, що це «ого-го». Через це інший його прочитав і подумав: «Може, я чогось не розумію, може, дійсно ого-го?» – і порадив ще одному багатію почитати. Так і повелося. А розумні люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаєш, – говорив Даниїл.
– Ти прочитав останній роман?
– Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?
Захар звів очі до неба.
– А що ще робити? – промовив він.
– Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, діалоги – непутящі. У кінці взагалі: головні герої якось по-дурному гинуть, а все вирішує один бовдур, котрий там, якщо подумати, ні в тин, ні в ворота, якийсь приблуда.
– У цьому ж вся суть, – заперечив чоловік.
– Що світ рятують усілякі телепні? – іронічно запитав Даниїл.
– Точно. Краще не скажеш.
Юнак теж звів очі до неба, наче перевіряючи, що весна й досі там.
– Бідолашний світ. Іноді мені його шкода. Може, його краще не чіпати? Може, він сам себе врятує? – із надією поглянув Дан на Захара.
Старший чоловік повернув голову і строго промовив:
– Ні. Телепні знають, що роблять.
– Телепні знають, телепні зроблять.
Обоє розреготались, і Захар схвально хитнув головою.
– Так отож!
Дорога йшла вгору і озиралась на хащі – чи бува хто не йде назирці. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотні і сотні, тисячі і тисячі. Миль, річок, війн.
– Ти будеш добрим телепнем, – лукаво промовив Захар.
– Чого це?
– Бо ти тупий.
– А-а, – почухав потилицю юнак. – Краще не скажеш. Тупий так тупий.
– І почуття гумору у тебе нікуди не годиться.
– Тому що я не розумію твоїх жартів?
– Ні, тому що ти сам не вмієш жартувати.
– Та йди ти!
Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився і погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.
Дорога піднімалась вище, сумно міркуючи, що вона ніколи не закінчується, а подорожні на ній – колись таки звертають вбік, щоб знайти свою домівку.
– Приготуйся: він іде, – зашипів Захар і причаївся.
Даниїл завмер. Замість зброї в руках у обох були великі, дерев’яній, красиво вирізьблені палиці. Вони стояли на краю села, десь між цвинтарем та болотами. Над ними мерехтів безкінечний чан зірок.
– Бачиш? – почулося напружене від старшого чоловіка.
– Ні, – мотнув головою юнак.
– Пре на нас…
Нарешті і другий побачив чорну постать, що сунулась крізь темряву. Це була велетенська істота, немов зіткана із опівнічних жахіть. Позаду чорної фігури теж щось ворушилось, лише значно дрібніше.
– Готуй світлячка, – прошепотів Захар.
Двоє мисливців на нечисть вичікували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зріст і, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно, а позад нього щось ворушилось.
– Зараз… зараз, – повторював Захар, а Даниїл подумки вистукував той самий ритм. У руці юнак стискав невеличку кулю.
Велетень ріс,
стискав і вистукував
а за ним – вистрибувало, перебігало з місця на місце.
– Зараз. Зараз! Давай!!!
Дан пожбурив кулю на кілька метрів від себе. Круглий предмет впав на землю і засяяв. Проте світло нікого не налякало і не змусило кинутися врозтіч, а навпаки – прискорило події. Гладкий, цілком голий нелюд із зарослим лицем несподівано побіг значно швидше, ніж від нього можна було сподіватися.