Записки Хендрика Груна из амстердамской богадельни
Несколько жизнерадостных и остроумных жильцов амстердамского дома престарелых организуют клуб СНОНЕМ (“Старые, но не мертвые”), совершают совместные “самоволки” – увеселительные поездки, борются с самоуправством директрисы и всеобщей скукой, поддерживают друг друга, дружат и влюбляются. Автор дневника Хендрик Грун также рассказывает о своем прошлом и размышляет о разных аспектах жизни и смерти. Обаятельный старичок обладает феноменальной наблюдательностью, терпимостью, душевной мягкостью и несравненным чувством юмора. Чтение этой книги возвращает нас к забытому ощущению глубины существования, к вере в величие и стойкость человеческого духа.
Це реальний щоденник реального пенсіонера, який живе в амстердамському притулку для літніх людей. Чоловік просто усвідомив, що він не говорить людям правду в обличчя. От він сидить на сніданку та слухає, як бабця поряд 2 години розповідає про призначення кожної своєї пігулки. Слухає та киває. І не просить її не скиглити, хоча дуже хочеться. І Хендрік заводить щоденник, щоб хоч десь писати все, що виникає в його думках.
Читати такі книги -- це ж суцільне задоволення. Ти розумієш, що й на старості років можна бути бешкетливим, іронічним та веселим. Пробувати щось нове. Намагатися отримати задоволення від життя, якого лишилося не так багато (і всі герої це усвідомлюють).
У притулку, де живе Хендрік, складається клуб "Старих, але ще не мертвих". Замість постійних скарг на хвороби вони обрали насолоджуватися життям попри все та влаштовувати собі різні розваги декілька разів на тиждень.
Хоч у книзі й багато сумних моментів. Найкращому другові Хендріка Ефертові ампутують ногу. Але він повертається з лікарні та продовжує відвідувати екскурсії їхнього "Клубу..." А їхня подруга Грем'є має хворобу Альцгеймера й поступово їй стає все гірше. І жінка пише собі записочки на той час, коли вже не згадає своє ім'я. І тут багато подібних моментів. Та я не сприймала це як спроби викликати сльози в читачів. Ти просто читаєш про життя літніх людей, які усвідомлюють, що вони вже не молоді та хворі, але намагаються не зациклюватися на цьому. І це ж так прекрасно!
У книги є продовження, яке, на жаль, не перекладене українською. Та коли мені буде сумно, я із задоволенням повернуся до цієї історії.
P.S. Так багато хибодруків я не бачила вже давно. Це ніяк не псує сюжет, але по декілька помилок у реченні, ну.
Это реальный дневник реального пенсионера, живущего в амстердамском приюте для пожилых людей. Мужчина просто осознал, что он не говорит людям правду в лицо. Вот он сидит на завтраке и слушает, как бабка рядом 2 часа рассказывает о назначении каждой своей таблетки. Слушает и кивает. И не просит её не ныть, хотя очень хочется. И Хендрик заводит дневник, чтобы хоть где-то писать всё, что возникает в его мыслях.
Читать такие книги -- это же сплошное удовольствие. Ты понимаешь, что и на старости лет можно быть озорным, ироничным и весёлым. Пробовать что-то новое. Пытаться получить удовольствие от жизни, которой осталось не так много (и все герои это понимают).
В приюте, где живет Хендрик, организовывается клуб "Старых-но-не-мёртвых". Вместо постоянных жалоб на болезни они выбрали наслаждаться жизнью несмотря на всё и устраивать себе различные развлечения несколько раз в неделю.
Хотя в книге много печальных моментов. Лучшему другу Хендрика Эфферту ампутируют ногу. Но он возвращается из больницы и продолжает посещать экскурсии их "Клуба..." А их подруга Гремье имеет болезнь Альцгеймера, и постепенно ей становится все хуже. И женщина пишет себе записочки на то время, когда уже не вспомнит своё имя. И здесь много подобных моментов. Но я не воспринимала это как попытки вызвать слёзы у читателей. Ты просто читаешь о жизни пожилых людей, которые осознают, что они уже не молодые и больные, но стараются не зацикливаться на этом. И это же так прекрасно!
У книги есть продолжение. И когда мне будет грустно, я с удовольствием вернусь к этой истории.
P.S. Так много опечаток я не видела уже давно. Это никак не портит сюжет, но по несколько ошибок в предложении, ну...
